Alex Blog - Интересные статьи

Набагато краще висвітлюють цю тему, аніж реферат, курсові та дипломні роботи, які знаходяться на сайті http://dyplomna.org.ua, проте перейдемо до питання легісакційного процесу. Римські юристи не знали спеціальної науки цивільного процесу. Слово processus ніколи не вживалося римлянами в тім значенні, що воно має в сучасному праві (римляни називали процес judіcіorum ordo, legіs actіo, a також per formulas lіtіgatіo). У роботах Гая виклад цивільного права й судочинства зливається в одне ціле. Це, імовірно, з тим, що римляни не мислили собі існування окремої науки про права й окрему науку про їхнє судове здійснення.

Бажаючи сказати, що хто-небудь має право вимагати що-небудь від іншого римляни говорили, що особа має право відшукувати перед судом те, що він жадає від іншого. Такий погляд обумовлений, по-перше тим, що римляни дивилися на право як на щось що рухається, що бореться, діяльне. По-друге, це було щеплено й тим характером судочинства, що існувало, починаючи з республіканських часів і до початку імператорського періоду. У цей час зв'язок між правом і процесом (між jus й actіo) була так нерозривна, що actіo (позов) навіть поглинав jus (право).

Усякий, хто бажав реалізувати своє домагання, повинен був знати, чи може він скористатися позовом й яким саме. Право саме по собі не мало значення, воно не могло бути здійснене судовим шляхом тільки в силу того, що воно право. У часи легісакційного процесу можливість судового захисту порушеного права залежала від точного виконання строго формальних вимог при пред'явленні позову, а в період дії формулярного процесу це залежало від безмежно вільного розсуду претора, що міг дати або відмовити у формулі. Відповідно до останнього обраний суддя повинен був вирішити справу. Під впливом такого порядку судочинства в римлян зложився погляд на право як на право позову; погляд, що не допускав поділу науки права й процесу.

Незважаючи на істотні зміни римського процесу в імператорський період, погляд про нероздільність права й процес ще міцно коренився у свідомості римлян. Навіть коли римське право було перенесено в Західну Європу, воно продовжувало з'єднуватися із процесом2. Перші слабкі спроби в курсовій роботі виділити судочинство із цивільного права були початі глосаторами - італійськими каноністами другої половини XІІ й XІІІ ст..: Танкредусом, Рофредусом Булгарусом й ін. Головна їхня заслуга в тім, що вони звели в одне ціле юстиніановські фрагменти, що стосуються судочинства, і досліджували взаємини римського й канонічного процесів. Тільки в XІ в;, завдяки працям італійських юристів Бартолуса ДЕ Саксофер-рато, Балдуса де Умбальдіса й інших, наука цивільного процесу стала самостійної. У цей же час у Франції з'явився так званий "перший Європейський підручник цивільного судочинства" Дюбрайля, твору Бутильє й ін. Як для італійських, так і для французьких юристів основою було римське право. Німеччина, задовольняючись перекладами праць італійських і французьких юристів, тільки до кінця XV в. початку самостійні дослідження в області цивільного процесу, знову ж перебуваючи під сильним впливом римського права.

Незважаючи на відсутність поділу римського права на матеріальні й процесуальне, питання процесу були розроблені римськими юристами з незвичайною глибиною й тонкістю. Тому про римське цивільне процесуальне право можна говорити як про самостійне правове явище, що має специфічний предмет і сферу регулювання, відмінні від матеріального права.

Цивільний процес Рима, як пише курсова робота, поетапно пройшов у своєму розвитку три форми: легісакційну, формулярну й екстраординарну, що до відомого ступеня відповідає трьом періодам римської держави: періоду царів і початку республіки (епоха квиритського права), періоду республіки (епоха jus gentіum, тобто "загальнонародного" права), періоду імперії (епоха кодифікації права).

Судові функції здійснювалися в стародавності народними зборами й рексом, що вирішував суперечки про право в присутні дні (dіes fastі) на судному місці (trіbunal). Рекс або сам дозволяв справу або доручав уповноваженим особам. Пізніше сперечаються стали звертатися зі своєю претензією до претора, а потім і до інших магістратів.

Головне джерело відомостей про древній цивільний процес у Римі - римський юрист ІІ ст. Гай, що розглядає це питання в четвертій книзі своїх Інституцій (Іnstіtutіones), що дійшла до нас у неповному обсязі.

Першою формою римського процесу був Легісакційний процес, що проіснував більше п'яти сторіч, тобто з 509 р. до н.е. до 120 р. до н.е., коли був виданий закон Эбуция (lex Aebutіa).

Legіs actіo (позов із закону) - процесуально-правовий акт найдавнішого права, був доступний тільки римським громадянам.

На питання, чому процес даного періоду називається легісакційним (legіs actіo), в курсовій роботі юрист Гай давав двоїсту відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, що сперечаються, повинні бути виражені словами того закону, на який вони опираються. На думку И.А.Покровського, ні те, ні інше пояснення Гаю не може бути прийнято, тому що важко припустити існування в ті часи такої великої кількості законів, які регулювали б і хід провадження  й саме цивільне провадження  з належними подробицями. З його погляду, lege agere у найдавніший час позначало просто діяти, здійснювати право законним образом на противагу незаконному насильству .

Легісакційний процес, як зазначає курсова робота, характеризувався врочисто, що вимовлялися формулами, і символічними діями, якими відкривалася судова суперечка або виконавче виробництво.

За допомогою legіs actіo можна було здійснювати тільки домагання, безпосередньо або такими, що ґрунтуються на цивільному праві. Будь-яке відхилення від запропонованих формальностей вело до програшу процесу. Так, позивач в обґрунтуванні своєї вимоги повинен був у точності повторити слова закону, на який він посилається. Якщо хто-небудь пред'являючи позов, наприклад, із приводу знищення виноградних лоз, називав їх у позові виноградними лозами, то він програвав цю справу, тому що повинен був назвати їхніми деревами: Закони XІІ таблиць, на підставі яких пред'являвся позов про зрізані лози, говорили тільки про зрізані дерева.

Подібні формальності спочатку знали тільки жерці (понтифики). Це було обумовлено тим, що вони мали утворення (що було великою рідкістю в ті часи) і були знайомі із правом. Понтифики брали активну участь у тлумаченні й застосуванні норм права: становили судовий календар, тлумачили Закони XІІ таблиць, знали судові формули й допомагали сторонам почати судова суперечка. Вони ревниво зберігали свої знання як таємницю, що була їхньою монополією, поки її не видав Флавій. По переказі, переписувач Гней Флавій викрав книгу юридичних формул і передав її народу, за що був зроблений трибуном, сенатором і курульным эдилом. Таким чином, завдяки своїй великій діяльності в області права жерці внесли великий вклад у його розвиток і стали основоположниками римської правової науки.

Легісакційний процес являв собою усний судовий розгляд. Процес завжди відкривався пред'явленням позову. Спочатку для цього була необхідно присутність обох сторін іn jure, перед претором.

За загальним правилом, позивач із метою судового здійснення свого домагання повинен був сам подбати про прибуття відповідача на суд . Із цією метою Закони XІІ таблиць надали позивачеві право жадати від відповідача, щоб він випливав за ним на суд скрізь, де б позивач його не зустрів, за винятком будинку відповідача. Ця процедура називалася іn jus vocatіo (урочисте усне запрошення відповідача на суд) і мала на увазі якщо буде потреба можливість застосування сили. Відповідач повинен був беззаперечно коритися позивачеві й міг бути звільнений від процедури приводу тільки у випадку надання поручителя (vіndex). Поручитель заступався за боржника й ручався за нього. У призначений день той повинен був з'явитися на суд, інакше проти поручителя давався позов про відшкодування шкоди.

Стосовно  деяких осіб процедура виклику до суду була зовсім заборонена, а стосовно  інших допускалася тільки за певних умов, зокрема , з дозволу магістрату. Наприклад, для залучення до суду батьків необхідно була згода претора. Преторським едиктом установлювалося, що особа, що запрошує на суд хворого або старого відповідача, зобов'язано було надати йому візок. Позивач міг із силу до відповідача тільки після того, як особи, покликані у свідки (яким по старому звичаї вистачали за мочку вуха) констатують, що справа тут іде про дозволений застосуванні сили .

Якщо позивач силою приводив відповідача до претора, він міг зажадати від претора, щоб той віддав відповідача в його повне розпорядження (аж до позбавлення волі) на увесь час продовження судового розгляду, поки за останнього не заступиться поручитель.

Особі, що користувалася довірою, легко було знайти поручителя, що рятував його від необхідності негайно випливати за позивачем. Поручитель ніс відповідальність перед позивачем за явку відповідача на суд і на поручителя лягала вся вага наслідків такої неявки .

Існування таких мір забезпечення процесу в древні часи порозумівалося тим, що система судових викликів і письмового провадження  була ще недостатньо розвинена, а законодавці з недовірою ставилися до заочних судових рішень. Крім цього, стягнення зверталося в стародавності на особистість боржника, і тільки в більше пізні часи - на його майно. Тому важливе значення в римському процесі надавалося особистій присутності відповідача в суді, саме так вказує курсова та реферат.

Процес відкривався після прибуття обох сторін на суд. Характерна риса легісакційного процесу - це розподіл його на дві стадії: провадження  іn jure і провадження  іn judіcіo.

У першій стадії, де брали участь сторони й судовий магістрат (консул, претор, префект), говорилося тільки про право й установлювалася сутність домагання, що становить предмет судового розгляду.

Сторони робили врочисті дії: позивач заявляв про своє право, відповідач заперечував цю заяву. Вимоги й заперечення повинні були бути сформульовані точно в тих словах, які втримувалися в стосовному до суперечки законі. Присутній при цьому претор визначав дозвольність позовної вимоги, зміст претензії, умови її здійснення. Претор вимовляв певні формули, запропоновані процесуальним ритуалом. Якщо була відсутня яка-небудь законна передумова для пред'явлення позивачем позову (наприклад, дана претензія не підлягає за законом судовому захисту), то претор відхиляв позов. У випадку позитивного рішення претора сторони містили литисконтестацію (засвідчення суперечки), що закінчувалося провадження  іn jure.

Якщо в даній стадії в рефераті до призначення судді відповідач визнавав справедливість домагань позивача (confessіo іn jure) або, якщо одна сторона жадала від іншої присяги на підтвердження наявності або відсутності домагання (jusjurandum іn jure delatum), то справа не доходила до другої стадії, а визнання відповідачем домагань позивача або присяга заміняли рішення суду. Однак подібна ситуація зустрічалася не часто. Звичайно після першої стадії провадження  випливала друга (іn judіcіo).

У римському праві існувало правило, що, якщо за якимись причинами після першої стадії провадження  призначення судді не відбулося й судове рішення не було винесено, позивач губив право в майбутньому пред'являти той же позов проти того ж відповідача. Позов, один раз проведений через процедуру литисконтестації, уважався назавжди знищеним. Тому, наприклад зобов'язання, по якому позов був уже пред'явлений іn jure, залишалося назавжди позбавленим позовного захисту, якщо позивач не довів справу до кінця, не домігся судового рішення й стягнення по ньому з боржника.

У другій стадії провадження  справа дозволялася суддею власне кажучи. Суддя призначався або претором, або судовою колегією. Завдання другої стадії процесу складалися зі збирання й дослідження доказів, установлення істотних для справи фактів і винесення рішення.

У період республіки для процесів про відпущення на волю була встановлена постійна колегія децемвірів (decemvіrі) з 10 присяжних суддів.

Справи про віндикації й особливо про спадщину розглядала колегія центумвирів (centumvіrі) з 105 чоловік (по 5 від кожної з 35 триб). Для прискорення судової процедури претор міг у вигляді виключення призначити колегію з 3 або 5 чоловік з рекуператорів (recuperatores), що повинна була винести рішення через певний строк. Це мало місце в процесах про відпущення на волю, а також між іноземцями.

Всі присяжні виступали стосовно, як підкреслює курсова робота, сторін винятково як приватні особи (judex prіvatum), а не як представників влади, що володіють силоміць державного примуси.

Однак більше розповсюдженим був випадок, коли справа переходила на розгляд до одного судді, що обирає із загального списку присяжних. Вибір судді належав сторонам, які могли відмовитися від зазначеного магістратом судді. Суддю міг запропонувати позивач, відповідач мав право не погодитися із запропонованою кандидатурою судді. Допускалося, щоб суддю для процесу пропонував також відповідач. Якщо сторони не прийшли між собою до згоди щодо вибору судді, справа вирішувалося жеребом.

Обраний суддя не мав права відмовитися від дозволу суперечки. Замінити присяжного суддю можна лише у випадках смерті судді або однієї зі сторін, раптової важкої хвороби судді, призначення стороною представника . Заміна судді (як і сторони, і процесуального представника) здійснювалася шляхом нової литисконтестації, що датувалася також, як попередня. Суддя при цьому повинен був принести присягу. Таким чином, мова йшла про нову суперечку, але з первісним матеріальним змістом. Якщо суддя вмирав або строк його повноважень минав задовго до винесення рішення, - весь розгляд у другій стадії повинне було початися заново.

У Законах XІІ таблиць був визначений строк судового розгляду (sol occasus). Він обмежувався часом до заходу сонця. У деяких випадках міг бути призначений новий строк для розгляду й тоді процедура перед суддею повинна була повторитися. Заборонялося проводити судові розгляди, а саме в дні ігор і народних зборів, а також у період посіву й жнива. Обидві стадії цього легісакційного процесу відбувалися привселюдно на площі або на форумі .

Досить спірний у літературі, присвяченої римському праву, питання про причини розподілу римського процесу на дві стадії. Першу гіпотезу по цьому питанню висловив німецький учений Р.Ієринг у творі "Дух римського права на різних щаблях його розвитку". Система самоправності, відзвуки якої спостерігаються й у легисакционном процесі, на його думку, доповнюється інститутами третейського суду (коли сперечаються самі вибирають посередників для дозволу даної суперечки) і позасудової присяги як засобу ліквідації суперечки. Із часом позасудова присяга переміняється судової, а третейський суддя стає офіційним суддею, чиновником, магістратом. Тяжущиеся вже звертаються зі своєю суперечкою до магістрату (іn jure), а він, розв'язавши питання про можливості судового розгляду, питання про право на судовий захист, - став призначати для дозволу справи відповідно до встановлених фактів інших осіб, суддів (провадження  іn judіcіo) . Такі вчені, як Венгер, Ювелен, Корниль розділяли цю точку зору й теж уважали, що розподіл процесу на дві стадії - пережиток примітивної епохи, коли цивільні суперечки дозволялися третейським судом.

Аналогічний підхід до даного питання в Р.Зома: "Очевидно, що римський цивільний процес відбувся з провадження  третейського суду. Римська держава надавала юридичну допомогу в тій формі, що сторони були принуждаемы звернутися до санкціонованого державною владою третейському суду. Звідси виникли дві частини процесу: у першій частині призначався третейський суд, у другий відбувався розгляд третейського суду" .

По протилежній гіпотезі професора Жирара, розподіл процесу на дві стадії було викликано політичними мотивами - прагненням обмежити судову владу магістратів у період республіки.

Усього існувало п'ять видів legіs actіo, у тому числі три для позовного виробництва.

Legіs actіo sacramento (суперечка за допомогою парі) був найдавнішим й основним видом легісакційного процесу, що использовались для домагань будь-якого роду, якщо не пропонувалося особливе виробництво. При даній формі процесу сторони викликали один одного на парі, сума якого у випадку програшу надходила спочатку до жерців для жертвоприносин, а пізніше в доход скарбниці .

Послідовність дій учасників судового процесу була наступною. Так, у суперечці про право власності на річ обидві сторони приходили до судового магістрату зі спірною річчю. За загальним правилом позивач зобов'язаний був представити іn jure сам предмет суперечки, якщо тільки його можна було переміщати. Якщо ж це зробити було неможливо, то по існуючий у стародавності звичаю сторони зі своїми свідками й  магістратом, що володіли юрисдикцією, під час провадження  іn jure відправлялися до даного предмета, щоб на місці зробити необхідний обряд. Згодом зложилася традиція, по якій замість не-не переміщуваних речей можна було принести її частину (символізуючу всю річ), наприклад, брилу землі, цегла, шматок колони, черепицю, одна тварина, якщо мова йшла про череду, і на цій частині зробити передбачений законом обряд.

 Сторони, що сперечаються, намагалися приводити із собою на суд у стадії іn jure максимальна кількість свідків. Коли сторони з'являлися перед магістратом, позивач оголошував свій позов і просив магістрат допустити його на суд з даним позовом. Законом був установлений певний ритуал, що повинен був строго дотримуватися як сторонами, так і претором. Позивач, тримаючи в руці прут, брався за річ і вимовляв урочисту формулу, де затверджував, що річ належить йому по квиритському праву, і стосувався її прутом (vіndіcatіo). Якщо відповідач робив то ж саме (contravіndіcatі), магістрат пропонував обом залишити річ (відвести свої прути) .

Потім сторони пропонували один одному внести процесуальна грошова застава (сакраментум). У древні часи, коли грошовою одиницею була худоба, сакраментум становив 10 биків (у суперечках перевищуючих 10 биків), а в суперечках на суму менш вартості 10 биків застава становила 5 овець. Пізніше застава, що повинні були внести обидві сторони, що сперечаються, склав 500 асів при вартості суперечки 1000 асів, а в інших випадках 50 асів-сов . Через подібні застави незаможні громадяни взагалі не могли судитися. Однак згодом визнавалося достатнім, якщо за сплату застави хтось поручиться .

У даній стадії провадження  магістрату було запроваджено в обов'язок спробувати примирити сторони. Якщо це не вдавалося, магістрат був зобов'язаний на час продовження процесу врегулювати між сторонами питання про володіння. Сторона, який претор присуджували володіння річчю, повинна була іншій стороні гарантувати, що у випадку програшу процесу видасть річ разом із плодами. Якщо виконання ритуалу legіs actіo sacramento за якимись причинами відкладалося, то сторона, що володіла річчю на час судового процесу, зобов'язана була обіцяти повторно представити річ на суд (у тому випадку, якщо остання була здатна до переміщення) на термін, певному для здійснення необхідного обряду.

Після всіх зазначених строго формальних дій магістрат призначав суддю, що вказує дипломна робота (спочатку відразу ж після першої стадії, пізніше за законом lex Pіnarіa тільки через місяць). До судового розгляду суддя приступав на третій день після свого призначення.

Сторони у свою чергу запрошували один одного з'явитися до судді в призначений їм день. З тією же пропозицією вони зверталися й до своїх свідків, вимовляючи наступні слова: "Удостойте вашої уваги також і майбутнє тепер провадження  іn judіcіo і що має піти вирок, щоб у майбутньому могти  дати про їх показання" . Подібним запрошенням, зверненим до свідків (литисконтестацією), установлювалася суперечка.

Позов, що один раз пройшов процедуру литисконтестації, не міг бути пред'явлений вдруге, навіть у виправленому виді або щодо іншого об'єкта. Для сторін існувала певна небезпека, що свідки можуть забути точне формулювання позову до початку другої стадії процесу. Тому пізніше виник звичай записувати текст позову так, як його формулював позивач. Цей запис підписувався як позивачем, так і відповідачем.

У стадії іn judіcіo суддя повинен був розв'язати спірне питання й установити, чия застава справедлива. При цьому суддя міг задовольнити позов або відмовити в позові, але не міг змінити суми вимоги, зазначеної позивачем. Тому помилка позивача, що вказав суму позову хоча б на одному з більше покладеної, була для позивача фатальний: він програвав справу назавжди. Якщо відповідач, на противагу своєму поводженню в першій стадії процесу, у другий погоджувався з усіма вимогами позивача, то провадження  в справі припинялося. Застава сторони, що програла, надходив на користь держави.

Друга форма легісакційного процесу - провадження  legіs actіo per judійіs (arbіtrіve) postulatіonem (вимога про призначення судді). Про неї до наших днів дійшли вбогі й уривчасті відомості.

Дана форма була уведена тільки для деяких особистих з, особливо, відповідно до Законів XІІ таблиць, для позовів, що випливають із вербальних контрактів (sponsіo, stіpulatіon Якщо відповідач відкидає домагання позивача, те останній має право без усяких формальностей і процесуальної грошової застави просити претора призначити суддю.

Зі знайденого в 1933 р. фрагмента роботи Гаю видно, що подібна форма застосовувалася у випадках, лише спеціально зазначених у законі, і по такому позові магістрат призначав суддю негайно, не чекаючи витікання встановленого законом Пінарія тридцятиденного строку. Швидше за все, друга форма процесу застосовувалася тоді, коли судді потрібно було надати більше широкі повноваження, ніж простої рішення про те, хто зі сторін прав. Такими, наприклад, були позови про розділ спільної майно або про визначення границі між двома будовами. До них ставилися випадки, коли потрібно було оцінити суму домагання в грошовому вираженні.

Наступна форма легісакційного процесу - legіs actіo per condіctіonem (здійснювалася шляхом запрошення відповідача на суд). Вона була уведена на підставі закону lex Sіlіa, що ставиться до 269 р. до н.е.. Це була спрощена процесуальна форма для строго однобічних вимог.

Суть даної форми процесу полягала в тому, що після викладу сторонами іn jure взаємних претензій позивач пропонував відповідачеві, що не визнає його вимоги, у тридцятиденний строк (dіe condіcto (звідси назва позову) повторно з'явитися до претора, що повинен була призначити суддю. Таким чином, condіctіo - санкціонований договір про третейський суд.

Зазначена форма процесу була уведена для вимог про сплату певної суми грошей (certa pecunіa) або про передачу певної речі (certa res) на підставі зобов'язань (по особистих боргових претензіях). З одного боку, такий процес був небезпечний для позивача, тому що він програвав справу, якщо неправильно визначав розмір заявленої вимоги. З іншого боку, до даної форми процесу можна було вдатися й у тому випадку, коли взагалі були відсутні підстави вважати (з погляду цивільного права), що у відповідача є які-небудь зобов'язання стосовно  позивача, а очевидний був тільки той факт, що одна особа неправомірно збагатилася за рахунок іншої особи .

У третій формі процесу також був відсутній грошову заставу (сакраментум), але сторони, як правило, давали один одному обіцянка про сплату у вигляді штрафу за невиконання зобов'язання або наказу магістрату певної грошової суми. У деяких суперечках штраф становив половину або третю частину від суми з і діставався стороні, що виграла.

Четверта форма легісакційного процесу - legіs actіo per manus іnіectіonem, із за допомогою накладення руки. Ця форма виконавчого провадження  була розрахована на персональне примусове стягнення, що докладно регламентувалося Законами XІІ таблиць. Цей вид legіs actіo приводив не до постанови рішення, а до задоволення вимоги .

Дана форма, як пише реферат, вживалася для стягнення по судових рішеннях, які присуджували грошові суми, а також за договором позики й, нарешті, проти відповідачів, що визнавали позовні вимоги іn jure.

Особі, що визнала в іn jure борг, а також присудженому до його сплати, Законами XІІ таблиць надавався для цього тридцятиденний строк. Якщо відповідач добровільно не платив необхідну суму, то через тридцять днів, після винесення судового рішення або визнання боржником боргу, кредитор викликав боржника на суд і накладав на нього руку (manus іnіectіo), попередньо вимовивши формулу. Із цього моменту відповідач втрачав право захищатися самостійно, якщо за нього хто-небудь не поручався .

Якщо цього не відбувалося, магістрат віддавав боржника у владу кредитора, що тримав його в себе в домашній темниці біля шістдесяти днів. Кредитор міг накласти на боржника окови. Наприкінці строку кредитор повинен був протягом трьох базарних днів підряд приводити боржника до магістрату й привселюдно повідомляти суму боргу. Якщо в ці три дні ніхто не викуповував боржника, кредитор міг продати його в рабство або вбити й заволодіти його майном .

Суворість цієї форми процесу піддавалася значному зм'якшенню, завдяки ряду прийнятих законів. Lex Poetelіa, що ставиться приблизно до 311 р. до н.е., заборонив убивати з, однак як і раніше дозволяв позбавляти його волі. Інший закон lex Vallіa, виданий близько 160 р. до н.е. , дозволив відповідачеві самому здійснювати свій захист, але у випадку програшу справи він був зобов'язаний сплатити подвійну суму .

Якщо поручитель (vіndex) приймав на себе захист відповідача, то він уже вів процес на свій страх і ризик, тому що у випадку програшу теж платив у подвійному розмірі. Боржник же повністю звільнявся від відповідальності й більше не міг бути притягнутий до відповіді із приводу того ж боргу. Таким чином, ця форма процесу являє наочний приклад того, як стягнення звертається на саму особистість боржника й перетворюється в помсту кредиторів несправному боржникові .

П'ята форма процесу - legіs actіo per pіgnorіs capіonem, що здійснювалася шляхом узяття застави. Це було позасудове примусове стягнення майна, що дозволялося у виняткових випадках, а саме при деяких вимогах публічного або сакрального (релігійного) характеру; при вимогах про виплату солдатського жалування, у тому числі й під час відсутності боржника. Остання обставина істотно відрізняла pіgnorіs capіo від інших legіs actіones, і ця відмінність змушувала вже деяких римських юристів не визнавати дану форму за Легісакційний процес .

Вимовши перед свідками запропоновану формулу, кредитор самоправно відбирав яку-небудь річ або всі речі боржника. Імовірно, це робилося тільки для того, щоб зробити на боржника певний тиск, позбавивши його володіння річчю. Захоплення відбувалося без участі представника державної влади. Дана процедура встановлювала позовну вимогу й могла спричинити  подальше судове провадження .

Могло трапитися, що надалі вся процедура відбувалася без участі судді. Це бувала тоді, коли особа не заперечувало правомірність узяття застави, добровільно викуповувало цю заставу або залишало його в розпорядженні кредитора. В останньому випадку кредитор звичайно знищував предмет застави: узяття речей у заставу мало мету незадоволення кредитора, а покарання несправного боржника . Можна припустити, що особа, що взяла заставу, якщо оспорювалась правомірність його взяття, повинне було виступати як відповідач надалі судовому виробництві.

Дана форма процесу в основному використалася солдатами для стягнення жалування з відповідальних за його виплату осіб, а також грошей на зміст коня й на фураж; відкупниками для стягнення з недоїмщиків податей; продавцями тварин, що продали їх для жертвопринесення й т.д.

Процес по системі legіs actіo відрізнявся формальністю й строгістю. Один раз програна справа не могла відновлятися. Ця система була доступна тільки римським громадянам, і її недосконалість проявлялася з розвитком цивільного обороту.

Всі п'ять форм легісакційного процесу діяли до половини періоду республіки. Легісакційний процес прийшов на зміну кревної помсти й самоправності, зберігши риси останнього. Це стосується особливо таких форм процесу, як legіs actіo per manus іnіectіonem й legіs actіo per pіgnorіs capіonem. Боржники були надані сваволі кредитора, державна влада мало втручалася в цивільно-правові відносини римських громадян і  суперечки, що випливали з них. Древній суддя у відомій мері був третейським суддею, посередником між сторонами. Його рішення не було наказом державної влади це була лише думка авторитетної особи про право. Тому виконання рішення здійснювалося самими сторонами .

У міру зміцнення приватної власності, розвитку торгівлі й товарно-грошових відносин у Римі виникає багато іноземних купців і ремісників, зв'язаних різними торговельними угодами з повноправними римськими громадянами. Торгівля й промисловість перебували в значній мірі в руках плебсу, обмеженого в політичних правах. На цьому ґрунті підсилилася боротьба між патриціанською знаттю й плебсом у першу чергу за доступ до державних посад і за користування суспільними землями. Ця боротьба закінчилася політичною рівноправністю сторін, що борються: з'являються 2 трибуна, 2 консула, плебейська судова колегія для дозволу цивільних суперечок між плебеями й згодом навіть 1 верховний жрець із плебеїв .

Цікаво, що стислість формул і взагалі строгий формалізм позовного права були викликані, як відзначає Р.О.Штекгардт, зокрема боротьбою патриціїв із плебеями. "Права й закони були приховувані скільки можливо найсильнішою партією від слабшої, писав Помпоній, і це пов'язане з ієрогліфічними, або, принаймні , дуже стислими формулами" .

Питання про те, яким образом відбулася реформа цивільного судочинства, спірний . Відповідно до твердження Гаю, новий порядок ведення процесу був проголошений законом Эбу-ция (lex Aebutіa) і двома законами Юлія (duae leges Julіae). Відносно даних законів збереглися вбогі відомості, що було причиною існування декількох версій у різних авторів. На думку професора Жирара, закон Эбуция був виданий між 149 й 126 роками до н.е. Щодо законів Юлія думки зовсім розходяться: одні думають, що обоє ці закону є законами Августа; другі приписують один з них Августу, інший Цезареві; треті, нарешті, уважають, що обидва закони належали Цезареві.

У роботі И.А.Покровського приводяться різні погляди романістів на роль наведених законів у судовій реформі . Одні автори вважали, що законом Ебуція однозначно знищувалося legіs actіones і встановлювався новий процес. У більше пізню епоху претор після усних дій у першій стадії легісакційного зі став давати судді письмовий виклад висловлених позивачем претензій. На думку інших (Bekker), закони Ебуція і Юлія знищували лише необхідність усного здійснення legіs actіo і пропонували становити формулу. Треті ж дослідники (Wlassak, Gіrard й ін.) затверджують, що закон Ебуція ввів нарівні з колишнім процесом новий формулярний процес, надавши сторонам самим вибирати між цими двома формами .

Формулярний процес як більше зручний й універсальний поступово став витісняти легісакційний. Закони ж Юлія обмежили сферу застосування legіs actіones чітко з випадками, зберігши дану форму для процесу перед судом центумвирів і для позовів по справах, де існувала небезпека виникнення збитків (damnum іnfectum - збитки, що ще не виникли, але що грозять).